я всего лишь ничто, облаченное в плащ, который не мною заношен до дыр.
witchinthenight !Знаю, що ти ненавидиш свій день народження, але ж від того, щоб поздоровити не могла втриматись))) Бажаю тобі всього найкращого, щирого і світлого)
Подарунок - драббл, думаю, сама здогадаєшся по якій казці, але попереджую: воно не провірене, спонтанне, дурнувате і взагалі.. я вперше пишу українською щось, окрім творів, так що.. Я не надіюсь, що сподобається, але це - подарунок від усього серця
Ще раз із днем))))
читать дальшеКолись давно, Розабельверде (для друзів - просто Роза) була запальною красунею, з величезними блакитними очами і щоками, червоними, як спілі ягоди черешні. Під стрімким, мов чисте джерело і прозорим, мов небо поглядом, розкривалися квіти, яркими плямами виділяючись серед зеленої трави, а пелюстки ранньої абрикоси миттєво лягали білою ковдрою їй під ноги. Щирість, що лилася з її очей охоплювала увесь навколишній світ, і, дивлячись на неї здавалось, що сонце сяє яскравіше, а вітер, що дме з півночі стає тепліше.
Розабель пишалася своєю красою, і її маленьке сердечко наливалося солодким медом, коли вух торкались м'які та сповнені любові компліменти.
Одного разу, Розабель сиділа на гойдалці серед квітучого саду, підібрав до себе коліна, і дивилась кудись у далечінь. Батьки щойно повідомили - зараз прийде фей - якщо можна було так назвати фею чоловічого роду - з найщирішим проханням вийти за нього заміж. Молода фея була незвично розгублена. Свідомо, вона розуміла, що колись, хай і в далекому майбутньому - прийдеться відмовитись від квітучого саду і солодкого аромату абрикосового суцвіття. А вона так любила ці речі! Ій богу, думалося їх, усіх чоловіків у світі легко б обміняла на те, щоб вічність прожити тут.
Вона стиснула маленькі пальці у кулачки - так було тепліше. Це здавалося їй ще більш дивним, чим розгубленість - раніше їй ніколи не було холодно.
Неправильне, стягуюче передчуття накрило її сердце тонким покривалом. Мабуть, це - останній раз, коли вона баче цей сад.
Роза б із задоволенням його намалювала - на пам'ять. Але альбом та фарби покоїлись десь у її кімнаті, а щоб туди прийти треба було прошмигнути повз матір, що хлопотала на кухні. Фея знала, що в милій її серці домівці на тонких нитках висів аромат свіжеспеченного хлібу, а слова, що залишилися кинуті кому-небудь, і без усякого сенсу - слова її мами, також потоком вириваються з милих вуст. Роза любила запах хлібу, але розмови з матір'ю - а особливо, зараз, розштовхували її душевний спокій.
Спроби телепортувати альбом закінчилися невдачою - в чаклуванні фея досі була на рівні, що нижче середнього.
Вона сумно зітхнула, жаліючи, що дурні люди ще не винайшли аппарат, що автоматично малював би картини... Роза бачила щось таке у пророчій кулі, якій користувалась її наставниця.
- Леді Розабель, прошу, познайомтесь із лордом Скайнетт, - кривуватий реверанс, і юна фея зіткнулася поглядом із сіро-зеленими, тьмяними очима. По спині пройшовся холодок, і вона ледь втрималась, щоб не відвести очі – наскільки неприємним здавався маленький чоловічок, що стояв напроти неї.
- Вітаю вас, лорде.
Голос вийшов таким, як і хотілося – нейтральним, але з дружелюбними нотами – уроки етики, що Роза проходила у Школі не пройшли даремно. Лорд схилив голову – видно, щоб розгледіти Розу по-краще.
- Яка краса, - з фальшивим захопленням, лорд Скайнетт гучно заплескав. Мати, що стояла позаду юної феї задоволено всміхнулася.
- Прошу вас, лорде. Відвідайте моїх страв – я не впевнена, що вам сподобається, але ж... Звичайно, ця їжа не зрівняється із тим, що ви їсте у королівському дворі, - мати Рози присоромлено почервоніла. Розабель ледве втрималась, щоб обернутися і вилетіти із цього дому – вона ненавиділа фальш усією душою.
- Це честь для мене.
- О, як ви гадаєте, юна леді, яка найбільша цінність нашого скромного життя? - запитав Скайнетт, колупаючись у олів'є – здається, так люди називали цю страву.
Роза хмикнула про себе. Хто-хто, а вона-то бачила псевдо-інтеллект цієї людини наскрізь.
- Природа.
- А як же вла... Кохання, дружба?
- Мені б не хотілося говорити з вами про такі відносні речі, лорде. Мені здається, що наша проста розмова повільно перетворюється у не маючу сенсу демагогію. Ви прийшли в цей дім з певною метою, і досі і слова не озвучили з цього приводу. Я – зайнята особа, лорде, а вільний час нині на вагу золота.
- Роза! - фея відчула, як матір вдарила її ногой по нозі.
Лорд задумався, і через час на його лиці з'явилася погана пародія на добру посмішку.
- Я зачарований вашою красою, леді Розабельверде, - сказав він, вдумливо на неї дивлячись. Роза прикусила язик, щоб не сказати щось образливе про його красу. - Але... Я розчарований, моя леді, розчарований до глибини душі вашою байдужістю! Ви зацікавленні тільки у особистому добробуті, ви замкнені у своїй маленькій кімнатці із квіточками та банальними, як ви називаєте, «цінностями» життя. Насправді ви у природній клітці! Немає нічого гіршого, ніж істота, замкнена на міцний замок із сумнівних почуттів до неживої природи, істота, що не звертає уваги на інших, живих... Ви оп'яніли від своєї краси, моя мила! Не скажу, що ви обійдені матір'ю-природою, але я – особисто, я – бачив жінок і гарніших, ніж ви!
- Ви... Ви... - Розабельверде відчайдушно намагалася стримати порив гніву, - Та як ви смієте! Ви – нещасливий ірод, гидке каченя! Маленький, скрючений під тягарем вигаданих страждань! Обов'язок фей – милуватися і захищати красу природи, як ви – ненормальний ідіот – можете щось говорити про таку ідеальну річ як вона!
- Ооо, ви не згодні зі мною, чи не так? Тоді... Ви вийдете за мене заміж. Щоб переконати.
- Нізащо.
Лорд Скайнетт гидко посміхнувся і піднявся зі свого стільця. Низько вклонився, і, відправив матері Рози слова вдячності, відправився до двері.
- До побачення, леді Розабель... Все ж таки, подумайте над моєю пропозицією.
Відкиньте надію, лорде.
- Тоді... - Скайнетт невміло підмигнув, - Потвори будуть переслідувать вас вічно.
І ось, через багато років, коли леді Розабель – уже не у самому розквіті сил, але все ще із живим рум'янцем на щоках, побачила сплячу у дороги Лізу, а потім – заглянула у корзину з її дитиною, вона злякалася. Уже близько п'ятидесяти років вона не бачила справжньої краси на обличчі людей, і час від часу згадувала прокляття лорда Скайнетта.
Їй стало шкода молоду матір, і фея вирішила подарувати їй щось незбагненне – красу власної дитини. Чудо.
Але ж, але ж... Не так сталося, як гадалося. Чаклунство обійшло Лізу, і вона бачила свою дитину такою, якою та була раніше. Крихітка Цахес залишалася потворою під пронизливим материнським поглядом.
Та й під поглядом проклятої феї також...
Подарунок - драббл, думаю, сама здогадаєшся по якій казці, але попереджую: воно не провірене, спонтанне, дурнувате і взагалі.. я вперше пишу українською щось, окрім творів, так що.. Я не надіюсь, що сподобається, але це - подарунок від усього серця
Ще раз із днем))))
читать дальшеКолись давно, Розабельверде (для друзів - просто Роза) була запальною красунею, з величезними блакитними очами і щоками, червоними, як спілі ягоди черешні. Під стрімким, мов чисте джерело і прозорим, мов небо поглядом, розкривалися квіти, яркими плямами виділяючись серед зеленої трави, а пелюстки ранньої абрикоси миттєво лягали білою ковдрою їй під ноги. Щирість, що лилася з її очей охоплювала увесь навколишній світ, і, дивлячись на неї здавалось, що сонце сяє яскравіше, а вітер, що дме з півночі стає тепліше.
Розабель пишалася своєю красою, і її маленьке сердечко наливалося солодким медом, коли вух торкались м'які та сповнені любові компліменти.
Одного разу, Розабель сиділа на гойдалці серед квітучого саду, підібрав до себе коліна, і дивилась кудись у далечінь. Батьки щойно повідомили - зараз прийде фей - якщо можна було так назвати фею чоловічого роду - з найщирішим проханням вийти за нього заміж. Молода фея була незвично розгублена. Свідомо, вона розуміла, що колись, хай і в далекому майбутньому - прийдеться відмовитись від квітучого саду і солодкого аромату абрикосового суцвіття. А вона так любила ці речі! Ій богу, думалося їх, усіх чоловіків у світі легко б обміняла на те, щоб вічність прожити тут.
Вона стиснула маленькі пальці у кулачки - так було тепліше. Це здавалося їй ще більш дивним, чим розгубленість - раніше їй ніколи не було холодно.
Неправильне, стягуюче передчуття накрило її сердце тонким покривалом. Мабуть, це - останній раз, коли вона баче цей сад.
Роза б із задоволенням його намалювала - на пам'ять. Але альбом та фарби покоїлись десь у її кімнаті, а щоб туди прийти треба було прошмигнути повз матір, що хлопотала на кухні. Фея знала, що в милій її серці домівці на тонких нитках висів аромат свіжеспеченного хлібу, а слова, що залишилися кинуті кому-небудь, і без усякого сенсу - слова її мами, також потоком вириваються з милих вуст. Роза любила запах хлібу, але розмови з матір'ю - а особливо, зараз, розштовхували її душевний спокій.
Спроби телепортувати альбом закінчилися невдачою - в чаклуванні фея досі була на рівні, що нижче середнього.
Вона сумно зітхнула, жаліючи, що дурні люди ще не винайшли аппарат, що автоматично малював би картини... Роза бачила щось таке у пророчій кулі, якій користувалась її наставниця.
- Леді Розабель, прошу, познайомтесь із лордом Скайнетт, - кривуватий реверанс, і юна фея зіткнулася поглядом із сіро-зеленими, тьмяними очима. По спині пройшовся холодок, і вона ледь втрималась, щоб не відвести очі – наскільки неприємним здавався маленький чоловічок, що стояв напроти неї.
- Вітаю вас, лорде.
Голос вийшов таким, як і хотілося – нейтральним, але з дружелюбними нотами – уроки етики, що Роза проходила у Школі не пройшли даремно. Лорд схилив голову – видно, щоб розгледіти Розу по-краще.
- Яка краса, - з фальшивим захопленням, лорд Скайнетт гучно заплескав. Мати, що стояла позаду юної феї задоволено всміхнулася.
- Прошу вас, лорде. Відвідайте моїх страв – я не впевнена, що вам сподобається, але ж... Звичайно, ця їжа не зрівняється із тим, що ви їсте у королівському дворі, - мати Рози присоромлено почервоніла. Розабель ледве втрималась, щоб обернутися і вилетіти із цього дому – вона ненавиділа фальш усією душою.
- Це честь для мене.
- О, як ви гадаєте, юна леді, яка найбільша цінність нашого скромного життя? - запитав Скайнетт, колупаючись у олів'є – здається, так люди називали цю страву.
Роза хмикнула про себе. Хто-хто, а вона-то бачила псевдо-інтеллект цієї людини наскрізь.
- Природа.
- А як же вла... Кохання, дружба?
- Мені б не хотілося говорити з вами про такі відносні речі, лорде. Мені здається, що наша проста розмова повільно перетворюється у не маючу сенсу демагогію. Ви прийшли в цей дім з певною метою, і досі і слова не озвучили з цього приводу. Я – зайнята особа, лорде, а вільний час нині на вагу золота.
- Роза! - фея відчула, як матір вдарила її ногой по нозі.
Лорд задумався, і через час на його лиці з'явилася погана пародія на добру посмішку.
- Я зачарований вашою красою, леді Розабельверде, - сказав він, вдумливо на неї дивлячись. Роза прикусила язик, щоб не сказати щось образливе про його красу. - Але... Я розчарований, моя леді, розчарований до глибини душі вашою байдужістю! Ви зацікавленні тільки у особистому добробуті, ви замкнені у своїй маленькій кімнатці із квіточками та банальними, як ви називаєте, «цінностями» життя. Насправді ви у природній клітці! Немає нічого гіршого, ніж істота, замкнена на міцний замок із сумнівних почуттів до неживої природи, істота, що не звертає уваги на інших, живих... Ви оп'яніли від своєї краси, моя мила! Не скажу, що ви обійдені матір'ю-природою, але я – особисто, я – бачив жінок і гарніших, ніж ви!
- Ви... Ви... - Розабельверде відчайдушно намагалася стримати порив гніву, - Та як ви смієте! Ви – нещасливий ірод, гидке каченя! Маленький, скрючений під тягарем вигаданих страждань! Обов'язок фей – милуватися і захищати красу природи, як ви – ненормальний ідіот – можете щось говорити про таку ідеальну річ як вона!
- Ооо, ви не згодні зі мною, чи не так? Тоді... Ви вийдете за мене заміж. Щоб переконати.
- Нізащо.
Лорд Скайнетт гидко посміхнувся і піднявся зі свого стільця. Низько вклонився, і, відправив матері Рози слова вдячності, відправився до двері.
- До побачення, леді Розабель... Все ж таки, подумайте над моєю пропозицією.
Відкиньте надію, лорде.
- Тоді... - Скайнетт невміло підмигнув, - Потвори будуть переслідувать вас вічно.
І ось, через багато років, коли леді Розабель – уже не у самому розквіті сил, але все ще із живим рум'янцем на щоках, побачила сплячу у дороги Лізу, а потім – заглянула у корзину з її дитиною, вона злякалася. Уже близько п'ятидесяти років вона не бачила справжньої краси на обличчі людей, і час від часу згадувала прокляття лорда Скайнетта.
Їй стало шкода молоду матір, і фея вирішила подарувати їй щось незбагненне – красу власної дитини. Чудо.
Але ж, але ж... Не так сталося, як гадалося. Чаклунство обійшло Лізу, і вона бачила свою дитину такою, якою та була раніше. Крихітка Цахес залишалася потворою під пронизливим материнським поглядом.
Та й під поглядом проклятої феї також...
@темы: Фанфики
-
-
29.04.2010 в 07:43я хоч і не люблю день народження, але отримувати подарунки приємно)))
ще раз дякую.
мені ще ніхто не писав твори))))
-
-
29.04.2010 в 17:46сподіваюсь, що хоч трохи сподобалось -____-" в українській я не ас, гомен х)
-
-
29.04.2010 в 18:14-
-
29.04.2010 в 18:21буду вдосконалюватися